» » Мирослав Вантух: «Світ аплодує не Вантуху. Світ аплодує Україні!»

 
 
 

Мирослав Вантух: «Світ аплодує не Вантуху. Світ аплодує Україні!»

Автор: pecha от 24-02-2014, 18:43, переглянено: 938

0

«Якщо ви хочете подивитися на українську культуру, дізнатися про історію України, зрозуміти душу і серце цієї країни, то приходьте на концерти ансамблю ім. Вірського», –  так написала у 2009 році газета «Нью-Йорк Таймс».

Великий ювілейний концерт проходив на головній сцені України Національного палацу мистецтв «Україна» з нагоди 75-річчя від дня народження та 55-річчя творчої діяльності генерального директора-художнього керівника Національного заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю України імені Павла Вірського, Героя України Мирослава Вантуха.

–                   Мирославе Михайловичу, сьогодні не дивина, що Національний академічний ансамбль танцю України ім. Павла Вірського – справжня візитівка України, ансамбль №1 у світі! А коли і де впало зерно, яке породило цей талант, успіх?

–                   Якщо відверто, то у житті нічого легко не дається. Божа манна з неба не падає. Все дуже просто – треба любити свою справу. А ось перше зерно, безперечно, впало у школі. Я все життя вдячний своїм вчителям. Схиляю голову  перед його величністю – вчителем…  Народився я в селі Великосілки Кам’янко-Бузького району, що на Львівщині. У повоєнний рік пішов до першого класу. Не було тоді ні телевізорів, ні електрики… 

Вчилися при гасовій лампі. Єдина інформація –  радіо на стовпі на все село. Вважаю, що мені пощастило з учителем історії. Він десь танцював, отож й організував у нашій школі танцювальний гурток. До речі, треба зауважити, що в нашій школі з цим було прекрасно. Працювали: хор хлопчиків, хор дівчаток, змішаний хор, хор вчителів, драматичний гурток. Щороку проводилися олімпіади, міжшкільні змагання. На сцені шкільного театру ставили «Катерину», «Назара Стодолю» Тараса Шевченка…

Саме тоді, в школі, я й зрозумів, що таке музика, танець, театр. Саме тоді, певно, і  впало в мою душу те зерно, про яке запитували. Хотів бути драматичним актором. Бог дав мені голос, я добре співав. Ми жили на краю села. Біля нашої хати росла величезна крислата липа. Під нею можна було сховатися навіть від зливи, а в спекотні дні від сонця. Поруч стояла фігурка Ісуса Христа.

Дівчата та парубки частенько збиралися  біля нашого дерева вечорами й співали пісень. А Ісус нас слухав. Я й сьогодні пам’ятаю як мінімум сотню народних пісень. Будь-яку мені можете нагадати – продовжу. Між іншим, нікому на думку не приходило вживати алкоголь. У пам’яті завжди жили слова матері: « Поступай так, щоб ніколи не було соромно за свої вчинки».

–                   З дитинства Ви досягали всього власним розумом та важкою працею…

–                   Батьки померли дуже рано. Залишився із сестрою, яка від мене на два роки старша. Зими були холодні. Сніг випадав під стріху. В школі чорнило замерзало, писали крейдою на грифельних дошках… Ходили до лісу по дрова за півтора кілометри…

Де тільки не працював, аби заробити копійку: на буряках, біля молотарки на рівних з дорослими. Можливо й добре, що пройшов такий шлях, бо й до сьогодні знаю ціну шматочку хліба. Я навіть до фабрично-заводського училища  пішов поступати, та ні на яку спеціальність мене не взяли. Можливо, побоялися, що помру, бо був дуже худий.  Повернувся додому, розплакався.  Та сестра пішла працювати в колгосп, аби я мав можливість закінчити десятирічку. А вже після школи  поступив до Львівського технікуму підготовки культосвітніх працівників. Паралельно закінчив танцювальні курси. Балетмейстер зауважив, що я здібний і талановитий. Звісно, працював до десятого поту.

–                   А потім, пане Мирославе, у Вас виникла ідея  створити танцювальний  ансамбль…

–                   Був у моєму житті такий період, коли я створив танцювальний ансамбль «Юність». Чотирнадцять літ я працював у Львівському училищі після його ж закінчення, викладав український танець, звичаї, обряди, традиції, історію костюму. А вже коли прийшов працювати у львівський Палац імені Гагаріна, відчув, що маю душевну потребу створити професійний танцювальний ансамбль високого рівня майстерності. Сталося то в 1964 році.

Спочатку було півсотні учасників, а вже пізніше – сто чоловік. Через мої руки пройшли тисячі людей. У 28 років я став наймолодшим заслуженим діячем мистецтв України, а ще трохи згодом мені присвоїли звання народного артиста України. Такі високі звання у радянські часи так просто не давали. Звання «народного» я отримав після виступу ансамблю на Всеукраїнському конкурсі, де ми вибороли золоту медаль. Саме тоді Павло Вірський написав про мене в «Соціалістичній культурі», що львівським колективом «Юність» керує зовсім молодий і талановитий хореограф. А вже коли відбувалися Дні культури України в Москві, то Павло Вірський взяв ансамбль «Юність» на головну сцену країни.  З «Юністю» я об’їхав 30 країн світу…

–                   Двадцять років, пане Мирославе, Ви віддали «Юності» і раптом колектив Вірського? Кажуть, Ви не раз відмовлялися…

–                   Так, відмовлявся, бо добре почувався у Львові. Там мені кожен камінь знайомий. Там мене на руках носили. Виховав такий колектив… Мене обрали депутатом міста, згодом області. Та не в тому річ. Просто після Вірського працювати з колективом було важко. Він був геніальний чоловік – глиба. Лише через п’ять років я погодився очолити колектив. До речі, був уже четвертим керівником.

І пройшов я тут, як кажуть « і Крим, і Рим». Через три місяці з’явилася перша анонімка. Мовляв, бандерівець, націоналіст, розмовляє українською мовою… Але, що могли сказати після ретельних перевірок. Звісно, ідеальних людей немає, але я: не вживав алкоголю, нікого в ансамблі не рухав. У мене був такий період, що я з Дарниці ходив пішки до залізничного вокзалу зустрічати львівські поїзди. Радів, коли зустрічав когось зі знайомих. Мав можливість виговоритися. У колективі треба було щось міняти, наводити порядок. А кому це сподобається?

Люди були у віці 40-45 років. Вони могли лише розповідати як танцювати, а показати – ні. Траплялися й випадки вживання алкоголю. Бувало, тижнями не виходили на роботу…

Багато чого довелося пережити й перебороти. Завжди старався бути толерантним і уважним. Я жодного разу ні на хвилину не запізнився на роботу. Я чоловік чесний, відкритий і вимогливий. Сьогодні в колективі  немає інтриг. Це – моя заслуга. Я не тільки їх вчу танцювати, а й жити.

–                   Ви фанатично закоханий у свою професію. Зараз ритм трохи змінився? Чи змогли б повторити все спочатку?

–                   Нічого не досягнеш без праці. Так, я цим живу: першим приходжу й останнім іду з роботи. Але якби мені запропонували  повторити все спочатку – ні! Ні за які гроші! Нічого  не повторюється!  Творчість – це вічний пошук, це вічне незадоволення собою. Ми живемо за принципом: хорошому кінця немає. Я сплю й мені сняться якісь теми, ідеї… Це в хорошому розумінні слова – хвороба.

–                   У людей мистецтва творчі мрії на першому плані. І все ж, як Ви познайомилися зі своєю дружиною? У  Вас чудова родина.

–                       Валентина прийшла в ансамбль «Юність». Вона була чудовою артисткою, перетанцювала всі сольні номери з репертуару. Якось ми були на гастролях у Києві. Я поставив «Угорську рапсодію» №2 Ференца Ліста. Валентина блискуче виконала свою партію. В залі не змовкали овації. Її виступ сподобався керівникам держави, які були присутні в залі. Невдовзі вона отримала звання заслуженої артистки України. Тоді  ще не була моєю дружиною. Та мені було дуже приємно, що виховав таку артистку. Особисті мої мрії здійснилися. У мене чудова дружина. До речі, вона також народна артистка України. Двадцять років очолює навчально-творчий колектив школи при ансамблі ім. Павла Вірського. Ми виховали двоє дітей.

Стала народною артисткою і донька Галина Вантух. Так сталося, що наша сім’я має аж трьох народних артистів України. 

Надійна опора – син Мирослав. Він – чудовий менеджер. До речі, діти мають по дві вищі освіти, знають іноземні мови.

Зять Володимир – чудовий танцівник, заслужений артист України.

Онука Наталка студентка інституту міжнародних відносин, чудово танцює, приходить на репетиції. Отож. головний зміст нашої родини – хореографія.

–                   Представляти мистецтво свого народу за межами України не кожному дано, пане Мирославе. Вам є чим пишатися…

–                   Певно, що так. Гастролі у п’яти країнах світу! Всього в колективі 184 чоловіки. Четверо – народні артисти України, 35 – заслужені артисти України. І всюди ми разом. Я не пропустив жодних гастролей. Мистецтву треба служити так, як і служити своєму народові. На всю Україну подібних колективів немає. Свою культуру, красу, звичаї, традиції ми показуємо іншим націям і народам. А це – надзвичайно відповідально.

І коли ти бачиш, чуєш, що мистецтво твого народу сприймають стоячи, завіса знизу доверху рухається разів одинадцять… Стоїш за кулісами  і сльози на очах. Значить наше мистецтво цікаве, потрібне, якщо воно знаходить дорогу до серця кожної людини. То як не кланятися такому народу. А ще вважаю, що не Вантухові аплодує світ, а Україні!

Якось принц Альберт сказав: «Коли у вашого народу є така висока культура, то ваш народ обов’язково справиться з усіма проблемами».

Я створив ансамбль «Юність», Національну спілку хореографів України. Разом з дружиною створили дитячу хореографічну школу. А конкурс імені Павла Вірського є найбільшим в Україні. Я – патріот України, пишаюся, що я – українець.

Автор: Людмила Чечель
Посилання: http://uaculture.com/uk/people/61

Категорія: Про нас у ЗМІ

Ви не зареєстровані на нашому сайті
Ми радимо Вам зареєструватися або увійти під своїм логіном.
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі в даній статті.